Дядченко (Зубко) Людмила Євгеніївна
Біографія
Народилася в мальовничому припсільському селі Остап’є 13 листопада 1964 року. На той час воно належало до Решетилівського району (після чергової територіально-адміністративної реформи (60-ті р.) входить до складу Великобагачанського).
Батьки, насамперед мама, змалку прививали донечці любов до літератури, до поезії. З 3-річного віку дівчинці, яка ще навіть не знала літер, на дні народження та свята дарували книги, які належать до класики світової літератури (їх бережно зберігає в домашній бібліотеці й по нині). Любов до Слова у Людмили має певне генетичне коріння. Мама Ганна Дмитрівна дуже любила поезію, цитувала напам’ять величезні уривки з «Евгения Онегина» О.Пушкіна, батько Євген Панасович був сількором Решетилівської районної газети. Людмила в ранньому віці знала чимало віршиків, яких навчила її мама. Щоб дитина інтелектуально розвивалася батьки передплачували для Люди кілька дитячих журналів («Малятко», «Веселые картинки», «Мурзилка», «Барвінок»).
У 5 років дівчинка написала свій перший віршик «Бегемотик», який тато надіслав у журнал «Малятко». Звідти прийшов лист, у якому батькам радили розвивати у дочки творчі здібності. Згодом у журналі надрукували «Бегемотика».
У школі одним із улюблених предметів Людмили Зубко була література. З вдячністю згадує вчителів-філологів Є.С.Топчій, Т.В.Глущенко, Н.В.Новицьку, П.Г.Вовкоріза. Вони навчили любити поезію Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова та ін. А ще Людмила вдячна всім вчителям Остап’ївської середньої школи (на той час одного з кращих в області сільських закладів освіти) за науку, виховання громадянської позиції. Активно стала писати вірші в середніх класах. Читала їх на шкільних святах. Згодом їх стали друкувати у Великобагачанській районній газеті «Світло Жовтня». В одному із номерів навіть помістили кілька віршів і невеличку розповідь про авторку під заголовком «Творчого злету початкуючій поетесі».
Закінчуючи десятирічку (1982 р.) дівчина постала перед вибором, яку професію обрати: педагога чи медика. Рішення народилося після розмови з відповідальним секретарем Великобагачанської районки Володимиром Михайловичем Писаренком — творчого, надзвичайно талановитого журналіста і поета. Людмила дякує Богові, що зустріла цього мудрого і доброго чоловіка на своєму шляху, який завжди підтримував обдаровану молодь. Він їй сказав: «Навіщо тобі мед… Навіщо тобі пед… Іди на факультет журналістики! Підготуємо тобі рекомендацію, вступай у Київський Державний університет імені Тараса Шевченка…».
Дівчина повернулася додому з ейфоричним настроєм. Залишалося лише підготувати кілька матеріалів для творчого конкурсу, і можна вести документи у столицю. Мама, яка виховувала дочку (з дошкільного віку) одна, була категорично проти такого вибору. Мовляв, простим сільським дітям не так просто вступити на факультет журналістики… Людмила усвідомлювала і те, що мамі нелегко буде її утримувати, тож вирішила іти працювати. Знаючи про те, що батько товаришував з решетилівськими журналістами, після випускного вечора зібрала документи і поїхала в Решетилівську редакцію. Для неї з дитинства були добре знайомі прізвища Моцар, Сулима, Нечитайло, Гайтота…
Редакційний поріг переступила у липні 1982 року і з тих пір зберігає вірність Решетилівській газеті. Тут відбулося її становлення як творчої особистості, тут прийшло до неї визнання. Працювала у різних відділах газети і на радіо. Паралельно закінчила омріяний факультет Київського університету. За багаторічну плідну працю на газетярській ниві, майстерне володіння пером, проявлення кращих професійних якостей Людмила Дядченко нагороджена грамотами районної ради та райдержадміністрації, управління у справах преси та інформації Полтавської ОДА, обласної організації НСЖУ та Національної спілки журналістів України.
Член НСЖУ, завідуюча відділом соціальних питань редакції газети «Решетилівський вісник» Людмила Дядченко вдячна своїм старшим колегам, які допомагали їй у молоді роки шліфувати журналістську майстерність, вчили життєвих премудростей — О.Є.Довгому, Н.П.Ребрик, Н.С.Колотій, Н.Н.Товстусі, О.Д.Гаркуші. Нині працює в колективі однодумців, відданих газеті людей. Редакційну команду очолює талановитий журналіст Іван Циган із припсільського села Сухорабівка, який у свій час писав неперевершені вірші.
У Решетилівці Людмила знайшла своє особисте щастя. Чоловік, з яким ідуть по життю 27 років завжди і в усьому — надійна підтримка для дружини. Дядченки виховали двох синів — Володимира і Анатолія, мають невістку Марину.
Робота, будівництво власного будинку, виховання синів, навчання, активна громадська діяльність відволікали Людмилу від написання віршів. Поетичні рядки стали народжуватися у її душі після великого стресу — смерті мами (2005 р.). Жінка говорить, що пише «у шухляду», бо вкладає у поетичні рядочки часточку своєї душі, свої радощі і болі. Девіз свого життя виклала в одному із віршів: «Щоб як любити, так любити. Як працювать, так працювать. Щоб не писати, а творити, слова з душею заплітать…».
Людмила Дядченко вважає себе щасливою жінкою, бо має чудову сім’ю, роботу, яка стала справою всього життя, справжніх, вірних друзів.
БАЛЬЗАМ МОЄЇ ДУШІ – ВІРШІ
Кредо
Душа, сполохана мов пташка,
Жене від себе думок рій.
На терезах життя все зважу
І визначу ужинок свій.
Що головне, що другорядне
Пора задуматись мені,
Хоч світ яскравий і принадний,
Але в моїм буденні дні.
Мабуть любить себе не вмію
І не жалію себе я,
Та жить інакше не посмію,
Така вже доленька моя.
Щоб як любити, так любити,
Як працювать, так працювать,
Щоб не писати, а творити –
Слова з душею заплітать.
Я в Решетилівці живу багато літ.
Я в Решетилівці живу багато літ.
Моя сім’я тут й оберіг – біленька хата.
На цій землі знайшла спочинок мати
Й з моєї вишні тут опадає цвіт.
Тут все моє і я вже тут своя,
Та часто я думками в тому краї,
Де кожну стежку й деревинку пам’ятаю,
Де пуповина схована моя.
Там по казках мене мама вела,
«Спи мой малыш» над ліжечком співала,
Шевченка й Пушкіна частенько цитувала
І бути доброю мені заповіла.
Цей край, що хати розтрусив над Пслом,
Із давнини Остап’ям називався,
Пісенністю своєю вирізнявся,
Залишиться повік рідним селом!
Мамі присвячується
Читаю вірші про долі жінок,
Які родилися перед війною,
І мамин образ з терну і квіток
В цю мить в зажурі постає передо мною.
Ну як словами все те описать?..
..Ступа дівчатко босими ногами,
Тільце худеньке, очі лиш блищать,
Але не просить Галя їсти в мами.
Відвійки мерзлі із сестрою п’ють.
Пів літри в день – і все… На дві дитини!..
А як же «завтра» вони знову ждуть,
Бо завтра буде сира капустина…
І холод, й голод – все пережила,
Мабуть, тому, що вдачу добру мала.
Щоб не було – веселою була,
Як на гітарі грала! Як співала!
Чи так, чи ні, та знаю я одне,
Що її долі й ворогу не зичу.
І біль душевний все терза мене,
Такий іноді нападає відчай.
Чому в мами тяжка доля була?
Чому жіноче щастя не пізнала?
Чому кохання як вона знайшла,
Його відразу в неї відібрали?
Чому я матінку не вберегла?
Й вона так рано лягла в домовину.
Спеклися її серце і душа
За тим, що талану немає в сина.
Не вірила у Господа вона.
На те казала: «Є природи сила».
Та дня, було, такого не мина,
Щоб за другого сина не молила.
Тож пошли, Боже, їй ти благодать,
Нехай Царствує мама на тім світі.
Господи мій, тебе буду благать.
Дай їй все те, що не дали ми – діти.
Господи мій, пошли нам миру
Господи мій, прийми мою молитву
За Україну і її синів!
Допоки ж на Донбасі йтиме битва?
Й терзатиме війна всіх матерів?
Прости нам, Боже, нашу бездуховність,
Прости нам чвари і прости розбрат,
Я не сприймаю отаку жертовність,
Коли піднявся проти брата брат.
Пошли нам, Боже, спокою і миру!
Не треба більше молодих смертей,
Пошли порозуміння всім і віру.
Для цього народили ми дітей.
Потрібні нам любов і покаяння.
Не треба нам ненависті і зла.
Господи мій, прийми мої благання,
Щоби Вкраїна наша розцвіла.
Присвята однокласникам
Нехай біжать у даль наші літа,
І срібло покриває наші скроні,
Та головне, Душа щоб молода
Й життя було усе, як на долоні.
А так воно, скажу я вам і є,
Бо кожен звів своє гніздечко в стрісі,
І виплекав оте святе «Моє»,
Яке дає триматись земній вісі.
Побудував сім’ю, зростив дітей,
Йшов чебрецями й пробивавсь крізь терни,
З добром в душі йшов завжди до людей
І рідним дарував щедроти серця.
Хтось вже осиротів, а хтось спішить,
Навідати стареньких тата й маму,
А хтось внучат леліє і ростить,
А є такі, що втратили коханих.
Така вона гірка правда життя,
Не все ми вибудовуємо самі,
Вже відійшли від нас у Небуття,
Зоставшись молодими Валя й Ваня.
Не посоромили ми вчителів своїх
І гідні пращурів ми будем до останку.
Не помилюсь, коли скажу за всіх,
Що в пам’яті ми зберегли світанок,
Коли над кручею стояв увесь наш клас,
І мислив кожен про своє лиш сокровенне,
Тоді ще 28 було нас,
Палахкотів в очах вогонь натхнення.
Нас розвела дорога по світах,
А хто в Остап’ї рідному лишився,
Та мріємо пройтися по стежках,
Отих, що повертають у дитинство.
Що ж, однокласники – мої сестри й брати,
Як рада я зустрітись знову з вами,
І як, скажу вам, і крути й верти,
Й серцями ми поєднані й ділами.
Хай вам в житті всім завжди таланить,
Щоб ще не раз ми з вами зустрічались,
Здоровиться нехай вам і щастить,
Щоб друзями ми вірними лишались.
Слово також серце має
Моє слово буває глевке,
А буває пухке, наче паска,
Мов кришталь буває дзвінке
Й зацікавити може мов казка.
То в’юном вислизає із думки,
А я все шукаю гіперболи,
Поринувши в творчі муки,
Слова порівнюю з перлами.
Люблю в них шукать дивину,
Бо слово також серце має,
Як в річку у нього пірну
І там себе відшукаю.
Біографія
Художник гобеленів та килимів
Заслужений майстер народної творчості України. Лауреат обласної премії І.П.Котляревського (2007 р.).
Народився 7 серпня 1947року в селі Замостя Чернігівського району Запорізької області.
Навчався у Московському художньо-промисловому училищі ім. Калініна (1965 – 1973 рр.) та Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова. Служив у Північному флоті.
Після закінчення навчання в МХПУ ім. Калініна працював у Решетилівському художньому професійно-технічному училищі. Старший викладач, заступник директора по навчально-виробничій роботі, майстер виробничого навчання. Відмічений відзнаками: «Відмінник народної освіти України», викладач вищої категорії, нагороджений грамотами міністерства освіти України.
Учасник художніх виставок з 1973 року, член Національної спілки художників України з1990 року, член Національної спілки майстрів народного мистецтва з 1991 року.
Лауреат III фестивалю молоді України (1977 р.), нагороджений знаком за підготовку та проведення XII Всесвітнього фестивалю молоді в Москві (1985 р.).
Автор Герба та Прапора Решетилівщини. Приймав участь у створенні музеїв художніх промислів Решетилівського художнього ліцею, Решетилівського центру культури та дозвілля «Оберіг», музею О.Ковіньки у селі Плоске Решетилівського району.
З 1994 року спільно з архітектором С.М.Адаменком виконував замовлення адміністрації Президента України. У 2001 році виконував замовлення для Національного банку України, а 2006 року для Національного палацу «Україна». 2007 року замовлення адміністрації Президента України.
Приймав участь у виготовленні гобеленів для Донецького оперного театру за ескізами А.Чебикіна.
Роботи зберігаються в музеях Дніпропетровська, Полтави, Запоріжжя, Києва, Опішні, Решетилівки та приватних зібраннях. У ресторанах «Мисливський двір» у Харкові,«Козачок» у Києві та селі Щасливе.
Постійний учасник Всеукраїнських художніх виставок.
В 2010 році у видавництві «Полтавський літератор» вийшла перша поетична збірка Пілюгіна Є.І. «Гобелен».
Кольоровий світ
Кольорові олівці –
Наче пальці на руці.
Синій, жовтий і зелений –
Це найкращі друзі в мене!
Вони люблять малювати,
А чи знаєш, як їх звати?
Ось червоний, наче мак –
Малювати він мастак.
Вишні любить фарбувати
Літом квіти біля хати.
Це – зелена в траві жабка
І ошатна дерев шапка.
Огірок і листя клена,
Голки у сосни зелені.
Ще зелений дружить з синім,
Він фарбує море синє,
Небо синє і блакитне
В пору сонячне привітне.
І волошки й виноград –
Має він відтінків ряд.
Жовте сонце, стиглі дині,
Жовті глечики із глини,
Соняхів голівки в полі,
В жовтім – сонечка доволі.
Білий сніг – зимою в полі,
Білий пух – летить з тополі,
Білий аркуш і ромашка,
Молоко із рису кашка.
Чорний олівець між тим –
Називають ще й простим.
Має носик чорний він,
Олівець цей головний.
Він малюнок починає,
Наперед штрихи всі знає,
Як не так спрацює думка,
То підправить його гумка.
Фіолетовий, рожевий,
Помаранчевий, рудий,
Білий, сірий, чорний, срібний
І казковий – золотий.
Безліч кольорів чудових:
Різнобарвних, веселкових,
Нам дарують друзі ці –
Кольорові олівці.
Нечитайло Микола Якович
Біографія
Народився Микола Якович Нечитайло 12 червня 1937 року в с. Огирівка Великобагачанського району на Полтавщині в селянській родині.
Батько дітей, Яків Олексійович, загинув під час форсування Дніпра 17 жовтня 1943 року. Похований у селі Максимівка Градизького району Полтавської області.
Свою трудову стежину Микола Якович, як і брат Іван та сестра Ольга, почав п’ятнадцятирічним хлопцем з колгоспу «Червоний партизан», після закінчення семирічки у 1953 році. В ньому пройшов неабиякий гарт і випробовування, перші життєві університети, тут прийняли і в партію. Це було дуже престижно і відповідально. Служив в армії із 1957 по 1960 рік, був відмінником бойової і політичної підготовки, зразковим сином для матері. У 1964 році здобув професію бухгалтера-економіста, має вищу освіту з агрономії. Він відомий у нашому районі як лектор. Часто виступав у трудових колективах. Кілька років очолював районне відділення страхової компанії «Оранта». Довгий час Микола Якович очолював Решетилівську територіальну ветеранську організацію.
Крім усного слова, як лектор, Микола Якович досконало володіє і творчим пером. Із автобіографічної книги «Дорога до щастя», що вийшла у світ у 2010 році, ми дізнаємось, що творчо писати він розпочав ще у 1957-му. У 2011 році Микола Якович порадував читачів двома книжечками «Дітям про дітей війни» та «Конячі сльози». В автобіографічних та в окремих художніх матеріалах автор розкриває, хто такі діти війни та які випробування випали на їх дитинство, яку недитячу та непосильну ношу брали вони на себе, аби допомогти матері та замінити батьківське плече.
Книга М.Я.Нечитала «Конячі сльози. Дітям про дітей війни» вийшла в світ у місті Полтава в 2011 році. Художньо оформив книгу решетилівський митець Євген Іванович Пілюгін.
Книга «Від лісу до моря» (дорожні записи 1962 року) видана в Полтаві в 2013 році. Свою книгу автор присвятив людям з обмеженими фізичними можливостями.
«А мій тато…»
Хлібодарам присвячується
На тринадцятий день після поховання дружини я випадково опинився в Корпосному парку міста Полтави. Був погожий квітневий день, і хоч годинник показував за другу годину дня, я відчував теплі сонячні промінчики на своєму засмученому обличчі. Тоскно, туманно і боляче вдивлявся в чисте, безхмарне небо. Несподівано до лавочки, яка розташовувалась поряд із тією, на якій сидів я, підійшли три школярки, як мені здалося, старшокласниці. Я продовжував вдивлятися в чисте небо, але волею-неволею став свідком їхньої дивної розмови.
- Мій тато має велике підприємство, він бізнесмен, - мовила одна з
дівчат. – Там працює багато людей, а територія його налічує сотні гектарів землі. А ще, крім власного новенького авто, він має два службових, частенько мотається і до столиці у справах.
До розмови долучилася інша дівчина:
- А мій тато хоча й невеликою фірмою керує, але має в багатьох районах магазини. І хоч наша сім’я багатодітна – четверо дітей – але всього у нас удосталь. Маємо великий будинок з басейном та величезним садом. Цього року ми вже встигли злітати і на відпочинок на острови. Яка ж там краса! Просто неймовірна!
Третя дівчина не втрималася, піднялася, підкинула голівку назад і мовила гордовито:
- А мій тато працює на Полтавському хлібозаводі. Він усе своє свідоме життя кожного ранку розвозить свіжий хліб у різні торговельні точки, в тому числі й сільські забуті хутори. Його приїзду з нетерпінням чекають дідусі й бабусі з віддалених сіл. А мешкаємо ми в комунальній квартирі, яка дісталася нам у спадок від татових батьків. За містом маємо дачу – шість соток земельної ділянки, на якій розташована будка зі старої хлібовозки. Мій тато теж має автомобіль, дарма, що «Жигулі» і що він мого віку… Нам і цього досить, адже щастя в іншому – не в статках і не в розкішних будинках, а в злагоді, повазі та розумінні одне одного, які, до речі, завжди панують у нашій родині.
…Дівчата раптово зібралися й мовчки пішли. Мабуть, кожна з них розмірковувала про своє. Я теж підвівся і повагом пішов до зупинки тролейбуса, аби не запізнитися на автобус і швидше дістатися до своєї Решетилівки…
В лузі
Розкинувся він, як золотисте плато. Широчінь зелені, подиху свіжого повітря і скошеного сіна манили мене кожен день. Але ні, в мене немає часу. Я – студент-заочник. Я – сімейний. Я – не один. Ось дерева, кущі, квіти, трави і їхні аромати поруч зі мною і нею – красунею квітів лугу. Тоненька, кучерява. Вона щебече і щебече про все найкраще, все кохане для людей, для мене. І я ходжу лугом, ходжу поруч з нею, слухаю її щебіт, як спів соловейка. Її губи-бантики розкривались і закривались, оченята зеленим листом блискали і вигравали змійкою та не давали мені спокою, вливалися в глибінь душі та пам’яті.
Я слухав і чекав невгамовного кохання – палкого, пристрасного і неспокійного. Я бродив понад берегом річки і вдивлявся в красу берегів Ворскли. Але знову і знову підходив до неї – тоненької, з білим личком, в зеленій косинці, з веселою усмішкою доброти і ласки.
Вперше обійнялися і поцілувалися. Я – п’яний від її поцілунку, від її краси, впивав її сильніший і сильніший запах-яд.
Все закружляло і завмерло. Безмірна краса лугу і її – тоненької, одинокої на цьому березі – в моїх обіймах і устах. Краса лугу перетворилася в насолоду.
Здається, все сп’яніло, все завмерло і живе вічно в цій красі незабутнього лугу і цієї тендітної одинокої берізки…
Ставицький Віктор Миколайович
Біографія
Ставицький Віктор Миколайович народився 10 лютого 1950 року в с.Сухорабівка Решетилівського району Полтавської області в сім’ї колгоспників.
Закінчив 8 класів Сухорабівської середньої школи, потім, з 1965 по 1969 навчався в Березоворудському сільськогосподарському технікумі, де здобув спеціальність агронома.
Проходив дійсну військову службу в рядах Збройних Сил СРСР (1969-1971) на території Чехословаччини.
Працював агрономом сілгоспгосподарства протягом 17 років, Калениківським сільським головою – 18 років, начальником відділу апарату райдержадміністрації –3 роки.
Дитинство пройшло серед розкішної первозданної природи. Буквально поруч із господарським двором протікала річка Псел, зусібіч підступали луки, за річкою стіною стояв листяний ліс. Безумовно, таке чарівне оточення не могло не вразити душу підлітка, а викликані почуття – не вилитись першими поетичними рядками.
Дебютував на ниві поетичної творчості у 3 класі, перший твір надруковано у Пирятинській районній газеті. Потім вірші друкувалися у військовій газета округу, Решетилівська районній, «Селянській правді» Івана Бокого, Рівненській обласній газеті, журналі «Дніпро». Приймав участь у міжнародному конкурсі «Українська мова – мова єднання», де зайняв третє місце (2013).
В 2012 році світ побачила перша поетична збірка автора «Щоб мрія стала на крило», видавництво ТОВ «АСМІ» м. Полтава. Книга присвячена батькам Віктора Миколайовича – Миколі Йосиповичу та Ганні Давидівні. Передмову до книги написала член Національної спілки письменників України Людмила Овдієнко.
Друга збірка «До віри, до кохання, до добра», вийшла у 2013 році. Передмова написана Заслуженим діячем мистецтв України Марією Бойко.
На вірші В.Ставицького написано дві пісні, які виконувались на обласних святах, кілька творів покладено на музику самодіяльними композиторами.
Автор готує до друку третю збірку віршів.
Я маю честь на Полтавщині жити
Я маю честь на Полтавщині жити,
Де щедрий лан в мережеві лісів,
Де споконвік купають верби віти
У Ворсклі, у Хоролі і у Пслі.
Я маю честь на Полтавщині жити
Де дух козацький – перша із чеснот,
І де безсмертне слово «Енеїди»
Над світом нашу славу піднесло.
Я маю честь на Полтавщині жити
Де люд завзятий в пісні і труді.
Ми раді вас у гості запросити
На щиру мову і багатий стіл.
Тут мир готові завжди боронити
Підставить другу рятівне плече
Щоби завжди на Полтавщині жити
Нащадки мали привілей і честь!
Біографія
Коваленко Ігор Олександрович народився 15 грудня 1991 року у смт. Решетилівка Полтавської області.
1 вересня 1998 року пішов до першого класу Решетилівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, яку закінчив у 2007 році, отримав свідоцтво з відзнакою.
З 2007 року продовжив навчання у класі з поглибленим вивченням математики у Решетилівській гімназії імені І.Л.Олійника. У 2009 році отримав атестат про повну середню освіту.
За час навчання у школі почав писати поетичні та прозові твори, був активним учасником шкільних та районних олімпіад з різних дисциплін, конкурсу Знавців рідної мови імені П.Яцика, був неодноразовим призером районного конкурсу учнівської поезії та прози «Поетична весна».
З 1 вересня 2009 року був зарахований до складу студентів фізико-математичного факультету Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, де протягом наступних чотирьох років отримував базову вищу освіту, здобув кваліфікацію бакалавра – вчитель математики.
2013-2014 рр. – отримання повної вищої освіти за спеціальністю «Математика». Отримав диплом спеціаліста (вчителя математики, спеціалізація: інформатика).
За час навчання був членом студентської ради фізико-математичного факультету та університету, з 2012 по 2014 р. був головою інформаційного сектору факультету. У 2012 році став лауреатом конкурсу «Студент року» у номінації «За активну громадську діяльність». Нагороджений почесною грамотою Ради ректорів м. Полтави за активну діяльність у студентському самоврядуванні. Був одним із упорядників та співавторів збірки поезій фізико-математичного факультету «На паралелі мрій».
З 1 вересня 2014 року призначено вчителем математики Малобакайської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, де зараз і працює.
***
***
Це Україна чи окрайна?
Бо ти ж її мала дитина,
Чому ж ідемо всі ми в найми?..
Народ у нас – кожен за себе
І хто як скаже, так і буде.
Робимо підлість – очі в небо,
Куди ж ми йдемо добрі люди…
Вже Україну розпродали
Та часто совість й гідність губим.
За гроші мову ми віддали,
Скоро й історію забудем?!..
Допоки будемо так жити
І чи всміхнуться наші діти?
Засяє сонце над ланами,
Чи будем вік байдуже плити?
Допоки буде хата скраю,
Плювати будем у криницю…
Чи ж українці ми? – Не знаю.
Та далі жить так не годиться.
Здавалося б, усім багаті:
Он нива родить, колоситься,
Озера, ріки, білі хати.
Та час уже усім спиниться
Нищить історію, культуру,
Гребти за пазуху руками.
Зламать безлюдяності мури,
Згадать свою рідненьку маму.
За що боролись предки наші? –
За волю кров вони втрачали,
А покоління «чухраїнців»
Взяло усе і сплюндрувало.
Чомусь живем, немов без роду,
Усе вирішують лиш гроші,
А яка ж доля в нас, в народу,
Чи будуть роки ще хороші?
А он на лавці – Україна,
Вже юна дівчина нівроку,
Двадцятий рік, струнка, красива,
Та не ступа вперед ні кроку.
Зажурено лиш споглядає
Як люди лазять – хробаки,
Собі лиш нору виривають,
Та вірить – буде навпаки.
Дай Боже людям цим прозріти
І щоб всміхнулась сива неня,
Щоб перестали всі хворіти
Нелюдяністю, що навкруг мене.
Зітхнула тихо Україна,
Присіла й далі споглядає.
Порожнє слово – Батьківщина…
Допоки буде так? Хто знає?..
******
Життя – це гра
«Життя – це гра», - сказав один мудрець,
Життєве кредо – як козирна карта.
Ти почав гру – і ти у ній гравець
Й життєва путь багато чого варта!
Зумій зіграть: є правило одне
І хай не виклика перестороги:
Люби, учись, хай доля не мине
Тернистого та мудрого порога.
Ми всі, неначе птахи в небесах.
Попереду – незвідані дороги.
Хай оминає нас негода й страх,
Полинуть вдаль непрохані тривоги.
Ти твердо стань – греби веслом скоріше,
Щоб у потоці гри під назвою «життя»
Ти пам'ятав оці слова найважливіші:
Життя – це гра, а гра – це й є життя.
*****
За чорним обрієм мольберта
Малює десь художник синє небо
Он світлий обрій, сонечко ясне,
Ще сад вишневий зобразити треба,
Яскраві фарби пензель не мине.
Та сталася біда – нестримні руки,
Палітру забруднили й чорна туш.
Почали вимальовуватись муки
І силуети тисяч убієнних душ..
Червоні краплі на родючу ниву
Снарядами упали з висоти.
Це кров синів… Війна почала зливу
У зашморг взявши крила доброти.
І далі вимальовує картину
Уже лихого автора рука
Він стерти, знищить хоче Україну,
Лиш звідки підла задумка така?...
Браковане мистецтво проглядалось,
Ще на полотнах, де був морський бриз.
А потім і того уже не стало,
Затерли й Крим, мабуть то чийсь каприз..
Тепер і Схід, Донбаські терекони,
Залити простір хоче чорна туш,
Плювати пензель хоче на закони,
На фоні ж там – ще сотні тисяч душ.
Коли ескіз картини малювали:
Там сміх дитячий, неба височінь,
Та з вами ми ніколи не гадали,
Що жах наводить велич цих творінь.
Нам треба брати пензель в свої руки
І разом лиш мистецтво це творить.
Лише гуртом ми замалюєм муки.
Лише в єднанні Україна буде жить.
***
Життя людське – бурхливий океан,
Там хвилі б'ють об камені граніту.
Й хотів би зрозуміти сам,
Що я ненавиджу і що б хотів любити.
Люблю людей, хоч інколи вони
Бувають гірше підлої тварини.
Колись були веселими дітьми,
А йдуть в «ліс зла», прямуючи за ними.
А Україну я найбільш люблю,
Вишневу і квітучу Україну,
Та я ненавиджу, коли свою
Ми забуваєм мову солов'їну.
Та найдорожча, звісно, ненька,
Уся рідня і батьківський поріг,
Грудка любимої землі, хоча й маленька.
Люблю калину й пил сільських доріг.
Всім серцем я люблю роки чудові
Студентського веселого життя.
Ненавиджу, що час біжить і знову
Не буде їм ніколи вороття.
***
Ну що б, здавалося, роки?
Роки минають, все проходе.
Знов новий рік стука в шибки,
А старий сплив у часу воду.
Ну що той рік: для вічності - лиш мить,
В свідомості комахи - це багато,
Та не комахами, людьми нам треба жить,
Щоби життя прожить одним розмахом.
Як взяв перо, коли на світ родився,
Почав свою історію писать,
Ти в величчі людській вооплотився
Немає коментарів:
Дописати коментар